Образ Климка

(Григiр Тютюнник “Климко”)
Мир та злагода. Щось повiльне, тепле, м’яке, затишне. Щира усмiшка, дзвiнкий смiх.
Впевненiсть у чомусь, у наступному днi, наприклад. Що буде все добре, буде, де
жити, що ïсти, у що одягатись. Буде освiта, чесна робота, щасливе життя.

А як щодо асоцiацiй на поняття “вiйна” та “злиднi”? Жорстоке, холодне, стрiмке,
бурхливе. Питання про завтрашнiй день, взагалi про життя, невпевненiсть у всьому.
Турботи, незгоди, муки, плач, ридання…
Вiйна i мир. Свiтло та темрява. Пiсля довгого часу, проведеного у свiтлi, у
несподiванiй темрявi ми не побачимо нiчого, крiм густого мороку. Пiсля рокiв миру
чи можна повiрити у реальнiсть жаху? Страшних подiй, якi вiдбулись i якi ще
стануться. Мiльйони життiв скалiчено, зруйновано так, що не вiдбудувати i не
повернути.
У оповiданнi “Климко” Григора Тютюнника вiдтворена гра долi хлопчака. Доля на те i
доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний i неочiкуваний,
пiд назвою вiйна. Маленька людина потрапляє у вир подiй
Ї смертi та мук. Вiн захоплює ïï, захлестує невеликий, але затишний
човен iснування. Ще ранiше Климко втратив батькiв, але не був самотнiм: дядько,
шкiльнi друзi, сусiди
Ї усi опiкувались ним. I вiн допомагав дядьковi, був надiйним товаришем, бiльше
слухав, анiж говорив, але до нього тягнулись iншi дiти. Мрiяв носити такого ж
картуза з молоточками i вриватися у нiч на потязi, як дядько. Нетерпляче чекав,
коли той повернеться увечерi з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж мiцне
щастя,
Ї та сильна хвиля збила його, зiм’яла, здавила жужмом.
Це не було стрiмко. Здавалось, сам час зупинився i тиша дзвенить у вухах.

Климко, який завжди жив тiльки на станцiï, спершу бачить змiни тiльки у тому,
що оточує його. Дзвiнка, незносима тиша, похмурi, стурбованi обличчя. Вагони
потягiв навантаженi важкою бойовою технiкою. Незвично i страшно. I ще настрiй
природи. Здається, вiн змiнився. Матiнка, вона тихо плаче осiннiми дощами, схлипує
холодним пронизливим вiтром.
Темнi, слiпi подiï чергуються iз спалахами випадкiв
Ї аварiй, боïв, знищень. Як чорний кадр серед сiро-жовтоï
засвiченоï фотоплiвки
Ї аварiя паровозу, на якому ïхав дядько.
Смерть єдиноï рiдноï людини, знищення окупантами житла

Ї одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена пiдтримки, любовi,
мiсця, зламалась. А дитина? Чи може вона витримати всi цi випробування?

Але Климко виявляється сильнiшим за вiйну, за цю винищувальну машину. Хлопець,
який вже нi вiд чого не залежить, виявляє самостiйнiсть, винахiдливiсть i

Ї що найголовнiше
Ї наполегливiсть. Вiн вперто намагається вижити, вперто крокує вперед по тернистих
шляхах свого розiрваного дитинства. Знаходить своïх шкiльних друзiв та
улюблену вчительку. Дiти захищають ïï, нехай у дитячий спосiб, вiд
дорослих: вiйна, як кожна екстремальна ситуацiя, зриває маски,
Ї хтось втратив совiсть i намагається нажитися на чужому нещастi. Iнших спiльне
горе єднає, допомагає бути витривалiшими. I хлопцям майже вдається вiдновити
затишок задля маленькоï дiвчинки
Ї Оленьки, вони єдинi у своєму бажаннi добра i щастя.
Але вiйна не зупиняється, нема чого ïсти
Ї i щоб хоч якось про-i жити, а краще сказати, пережити, Климко, почувши, що у
Слов’янську багато солi, вирушає туди.
Ледве ступаючи замерзлими босими ногами по осiннiй дорозi, маючи з ïжi лише
червивi сухарi,
Ї на дружину аптекаря навiть горе вiйни не вплинуло,
Ї майже втрачаючи свiдомiсть вiд голоду, Климко вирушає назустрiч вiйнi i далекому
мiсту. Його долонi вiдкритi, вiн показує ïх зустрiчному солдатовi: “Не
потрiбно мене боятись, я не маю зброï”. Так, вiн вiдмовився вiд
пропозицiï Зульфата взяти кинджал, адже йому потрiбна була лише сiль, щоб
вижити.
Климко досягає мети. Селища, якi проходить хлопчик, окупованi, в них панує iнша,
встановлена загарбниками, влада. Спiввiтчизники j стали полiцаями i чинять
свавiлля. Хлопець не може залишатись стороннiм спостерiгачем, тому намагається хоч
якось, за своïми силами, I допомагати. Вiддає грошi нужденнiй жiнцi. I свiт
стає привiтним: вiн j знайомиться з земляком, чобiтником-iнвалiдом, який втратив
ноги, ] працюючи у шахтi, з дiвчиною, яка прямує до матерi
Ї i рятує ïï вiд окупантiв. Доля не могла залишатись байдужою. Добрих
людей, виходить, немало: тiтка Марина бере хлопця з собою, щоб дати солi.

Ще одне випробування, ще одна перешкода на шляху людей
Ї хвороби. Климко опиняється мiж життям та смертю. Селянка приносить молоко,
пропонує залишитись за сина. Климко вдячний
Ї через силу
Ї допомагає, вiн мiг залишитись i отримати сiм’ю, але вiдчуває вiдповiдальнiсть:
думає про iнших, вiдчуваючи серцем, що його друзi дуже непокояться.

Хтозна, чи вистачило б сили повернутися пiшки, та на ногах було взуття, подароване
земляком, в дорогу
Ї молоко, таке потрiбне дитинi, i найголовнiше
Ї сiль
Ї та, що коштовна, як золото. Ще й тiтка Марина домовилась iз залiзничниками. Не
так, як з дядьком: у темному вагонi повертається додому герой. Та ще раз пiзнавши
невиправдану жорстокiсть фашистiв
Ї бити беззахисних i смiятися, змушений знову йти пiшки…
…I ось вже рiдна станцiя. Тиха сумна осiнь навкруги. Остання спроба когось
врятувати, комусь допомогти…
Вбитий вiйною, Климко вистояв i залишився людиною, встиг стати справжнiм дорослим
чоловiком, що пiклується про iнших, вiдповiдальним, самостiйним, витривалим,
мiцним, як скеля. Вiн багато встиг за своє коротке життя, встиг зрозумiти i
довести, що за будь-яких обставин потрiбно залишатись людиною i цим перемiг
вiйну.


Твір на тему: Образ Климка